Андрій Підлужний: про вкрадені пісні, жінок та містечкове ТБ

Рейтинг користувача:  / 1
ГіршийКращий 
06.03.2016
Хіти: 2377

Андрій Підлужний – український співак, композитор, музикант, телеведучий, продюсер, лідер гурту «Нічлава» та колишній учасник гурту «Скрябін». А ще пісні нашого земляка зараз звучать з уст таких відомих зірок, як Тіна Кароль, Тоня Матвієнко та багато інших. Нещодавно ще одне дітище Андрія побачило світ. Це пісня «Знаєш», яку виконав тернополянин, екс-лідер та вокаліст гурту «Мен Маунд», учасник «Голосу країни», «Х-Фактор» Володимир Трач. Тож про те, чим живе, кому пише зараз Андрій Підлужний, - в ексклюзивному інтерв’ю «Номер один».

 

«Максимум, кого ти любив, - це кота!»

- Андрію, розкажи про пісню «Знаєш». Коли і для кого вона була написана?

- Парадокс мого так званого музичного життя полягає в тому, що тоді, коли пісні народжуються, то до них ще не доростають. Фактично коли я пишу пісню, чітко розумію, що вона не раніше, як через років десять, стане популярною. Пісня «Знаєш», правда, трішки свіжіша.  Їй десь 3-4 роки. Вона, як і більшість моїх пісень, не відрізняється якоюсь радістю чи оптимістичністю. Вона типова для мене, такого собі П’єро із сивим волоссям, але який продовжує писати і сподіватись на неймовірно красиве кохання та успіх.

- А як вона потрапила до Володимира Трача?

- Як правило, я пишу пісні виключно собі, але у випадку із «Знаєш» я вирішив віддати її Володі Трачу, так як відчував, що саме він зуміє «пережити» цю пісню по-справжньому і донести до слухачів. Володя - чудовий вокаліст, на мою думку, один з найкращих і найчуттєвіших в Україні співаків! На перших репетиціях пісня давалася Володі дуже складно… Я навіть було його образив, випаливши: «Знаєш, Володю, в мене таке враження складається, що ти ніколи і нікого не любив». Він так це ковтнув. А потім у третій годині ночі зателефонував і каже: «Андрію, невже ти думаєш, що у мене не було почуттів?» Я зніяковів, але вже мав тримати марку, і кажу: «Ну не знаю, але судячи з того, як ти співаєш, то, як максимум, ти міг кота лише любити. Я тобі не вірю, і якщо так продовжиться, я просто заберу цю пісню і думатимемо над іншою!» Видно, його це добряче зачепило. Після того він зібрався, врахував усі прорахунки й неточності, записав її, та так вдало, що навіть моя мама не впізнала одразу… Думала, що це співаю я!

- Ти кажеш, що самому не світить заспівати. Чому так?

- Ну та чому не світить… Варто визнати, що музиканти - це дуже специфічні люди. Багато серед них розчарованих. Наприклад, мене останнім часом колега називає гладильною дошкою. Точніше, я - це сноуборд, який перестав вірити у свою мрію і знайшов собі нормальну роботу, ставши гладильною дошкою (сміється ред.). Це приблизно моя ситуація зараз. Мені вже просто це не цікаво в шоубізі. Раніше я страшенно прагнув популярності, уваги з боку дівчат, жінок, визнання і т.д. Зараз просто не розумію межі: що я ще маю зробити чи написати, аби мене визнали?! Це як з АТО. Скільки ще ті сепаратисти мають зробити вдень пострілів, щоб у тій дебільній Європі зрозуміли, що у нас війна, а не якась там забавка чи іграшка. Кожен день ми чуємо: сорок разів обстріляли наші позиції,  п’ятдесят… Загинуло 3-5-10…То скільки має загинути українців, щоб сказали: все, от це вже межа? От і в мене у піснях те ж саме. Я не знаю, скільки потрібно написати ще хітів, щоб на мене звернули увагу чи якось відзначили. Є люди, які напишуть одну пісню, посередню, й одразу отримують звання, відзнаки та нагороди. У мене от дві проблеми. Перша - я роблю красиву пісню і це ніби не рахується, а інша – що ніхто не знає, що це моя пісня. Як у випадку зі «Скрябіним» чи з тою ж Тіною Кароль. Коли на конкурсі караоке в Тернополі спитали ведучі, чи знають глядачі, хто написав пісню «Ніжно», ті впевнено відповіла, що Тіна Кароль». От чому я в одному з інтерв’ю сказав, що наші тернопільські журналісти так працюють, що якби навіть той же Володя Трач виграв «Голос країни», то про це ніхто б не знав. Ніхто про це не говорить, не намагається пишатися своїми земляками, артистами.

- Що стало причиною такого тотального розчарування?

Київ. Оточення. Мене завжди оточували дволикі й підступні люди, які посміхалися мені в обличчя і зраджували. Це стосується і моїх колишніх, і друзів-чоловіків, і жінок…Тепер моя трагедія в тому, що немає людини, яка б мене стимулювала, заохочувала. На кшталт: «Андрію, вставай, давай будемо писати!» Коли ще існувала «Нічлава», то в нас було більше людей і ти відчував перед ними відповідальність. А тут, коли сам…не маю я стимулу… Ще, знаєш, я такий, що якби мотор завівся, далі я б усіх сам стимулював. А поки вогонь не запалився, то важко себе змусити.

Пише книжку історій

- Знаю, що автори пісень часто видають їх у вигляді збірок. У тебе такого задуму не було?

- Специфіка пісень полягає у тому, що вони не завжди є настільки мелодичними, якщо їх просто читати. Вірші мають іншу форму і побудову. Їх дуже важко співати. Пісні ж мінімалізовані в тексті і більший акцент зроблено на приспіві. Тому збірки пісень я точно видавати не буду. Хоча у мене справді є така надія-мрія - видати книжку. Але це буде така книга, яка складатиметься з багатьох збірок по 11 історій у кожній. Називатись вона буде «Сліпий». А історії будуть дуже різні. Наприклад, про те, як ми зі «Скрябіним» літали в Канаду і на п’ятьох знали лише 5 слів.  Про те, як Пелех допомагав мені перевезти речі з квартири на квартиру. Ми вже все ніби перенесли, я відпустив водія і кажу, давай ще перепалимо на балконі та й підемо донесемо решту. Там лишилися дурниці: якісь дитячі кульки у вигляді сердечок. Тут я виходжу на балкон і завмираю. Бо згадав, що на старій квартирі лишилося ще два мішки з цукром. І от уяви собі, десь третя година ночі і ми з Пелихом йдемо з тим цукром на плечах і кульками у формі сердечок в руках. І назустріч з кущів нам виходить міліція… Якби не документи Пелиха як ведучого з 1+1, то їли б ми той цукор довго на нарах… І таких історій було мільйон…

- То ти вже її пишеш чи лише плануєш?

- Я собі нотую…Хоча ідея народилася ще десь у 2011 році. Я от уже пару років згаяв… Мабуть, мені дійсно потрібна жінка. Жінка  як друг, яка б чи не єдина за життя думала не тільки про свою кар’єру, як більшість, а й трохи звернула увагу на мене, допомогла розібратися з клопотами. Мені потрібна та жінка, яка із шмати робить персидський килим. Яка буде стимулювати і казати, мовляв, давай, не лінуйся і щось роби. Відсутність жінки дається взнаки. Може, я собі щось вигадую, але наразі цього не вистачає. Якоїсь ніжності, розуміння, що тебе вдома чекають…

- До речі, а віддавати свої пісні не складно?

- Це складно тому, кому лікарі сказали, що ви можете народити лише одну дитину, а якщо у мене такого «документа» від лікарів немає, то можу спокійно за допомогою своїх антенок на голові, тримаючи зв'язок із космосом і маючи велике серце, віддавати… Мені не складно. Хоча зараз такий період, що я так просто пісні не віддаю. Розумієш, кожна пісня - це як дитинка. Ти її віддаєш в сім’ю і хочеш, щоб вона була в тій сім’ї сита, одягнена. Що вона матиме щічки рум’яні. Іншими словами,  що цю пісню записуватимуть не на дешевій студії, в домашніх умовах чи підвалі. Що матиме нормальну ротацію, що буде знятий кліп тощо.

- А як ти познайомився з Тіною Кароль?

- Моя зустріч з Тіною - це була фактично випадковість. Ми познайомились через образу. Я тоді вів програму на одному з музичних каналів під назвою «Молочні брати». От після 23:00 у нас була така рубрика, де ми з гумором аналізували кліпи артистів.  Специфіка була в тому, щоб у стоп-кадрі зловити артиста у не дуже хорошому ракурсі. Ну а в Тіни тоді якраз була пісня «Пупсик». І там є фрагмент, де вона перестрибує через стіл і її ноги, ніби циркуль, зависають у повітрі. Саме в  той момент я зупиняю кліп і кажу в ефірі, мовляв, зараз настали такі часи, коли з жінками не треба розраховуватись готівкою, а можна взяти і провести карткою. Згодом, коли вона до нас прийшла на ефір, спочатку агресивно ставилась, а потім вже їй стало цікаво, що то за веселун-співунчик за тою бородою ховається. І їй продюсер нашого проекту, а потім і її майбутній чоловік Євген Огір, розповів про мене, сказав, що в мене красиві пісні… Пізніше вони прийшли до мене в гості й вибрали собі з тридцяти… перші три пісні («Не дощ!»,«Ніжно» та «Шукай мене» – авт.).

- А зараз маєш багато замовлень написати пісню?

- Дуже багато є замовлень. Я навіть не знаю, за що братись. От багато серед учасників «Голосу країни» просили... Але ж передумовою для народження пісні мають бути дійсно сильні почуття, або позитивні, або негативні. І зараз навіть немає кого послати (сміється – авт.). Я зараз сам і особливих емоцій не переживаю. Тому часом доводиться фантазувати… Наприклад, пісня «Мавка», яку виконує Тоня Матвієнко, - це вигаданий персонаж. Я собі мріяв, щоб отак мене любила жінка. Часом доводиться хитрити, вигадувати неіснуюче кохання, але в нього треба настільки вірити, щоб пісня сприймалась як власна пережита мною історія.

«Спи собі сама» народилась в Тернополі

- А від кого саме, якщо не секрет, є замовлення?

– Від Тіни Кароль. Воно завжди актуальне. Вона просить, як тільки щось нове народжується, то обов’язково скидати їй! Колись ми планували з нею навіть дуетну пісню, але…

- Скільки «в шухляді» маєш пісень, яких ще не побачив світ?

– Ой, багато. Є і фрагменти... лише «шматки»… куплет і приспів… щоб не поцупили. Щоб не було, як з «деякими моїми піснями»... До речі, знаєш, де писалася пісня «Спи собі сама», яку чомусь «приписують» Кузьмі? Тут, у Тернополі, на вулиці Степана Бандери. Я тоді часто їздив до Києва, а дружина із сином залишались у Тернополі, і якось вночі перед черговою поїздкою в Київ я написав ту пісню…

- Чим зайнялись у Тернополі, коли повернулися з Києва?

- Коли я повернувся зі столиці, була якась внутрішня надія на те, що я буду потрібен місту. В тому числі і в телевізійній сфері, бо ж довгий час працював на ТБ, мав безліч відзнак і подяк.... В іншому місті, якби дізналися, що повернувся спеціаліст такого рівня, то обов’язково б зустрілися для перемовин, щоб дізнатися про мої плани, щось запропонувати і т. д  Місцеві ж ТБ вигадують собі казки, що я проситиму багато грошей. Але парадокс у тому, що я чудово бачу різницю між Києвом та Тернополем. Така ж ситуація і з музикою чи культурою загалом.

- Тернопіль ще побачить тебе на сцені?

- Можливо. Сподіваюсь, що це ще буде при житті. Не знаю, чи можна буде цей запис, мій з тобою, послухати чи перечитати колись, але я більш ніж упевнений, що коли помру, то всі одразу стануть моїми найкращими друзями, і взагалі, я такий талановитий і такий тернополянин і т. д… От Ігор Пелих. Його ж там, на ТТБ, виганяли, копали, казали, що він бездара, не має досвіду, не маєш  емоцій. А коли став відомим, на 360 градусів змінили точку зору ще й пам’ятник-телевізор встановили… А чому не визнали при житті? І таких історій багато. Ми їх просто не знаємо… Рівно як і «Ніжно», «Спи собі сама» чи «Мовчати» - мої пісні…

Тетяна Колеснік