Омелян Трач – випробуваний жорнами каральних органів радянської влади

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
12.03.2016
Хіти: 1273

Омелян Трач, станичний зв’язковий проводу ОУН-УПА, народився 1929 року в с. Сапова Теребовлянського району, а нині проживає у с. Налужжя цього ж району. Він зростав у родині хліборобів і що добре пам’ятає, так це те, що з самого дитинства українців усі ненавиділи за їхню мову, народні звичаї, віру, прагнення до волі й свободи, за українські пісні та вишиванки. І хоч посеред старших людей і донині поширена думка, що за Польщі добре жилося, пан Омелян цього не підтверджує: «Так, на кусень хліба вистачало, але панували лише поляки і всіляко українців принижували, зневажали.

 

Навіть зараз, розповідаючи зі сльозами на очах про своє тяжке життя, пан Омелян говорить притишеним голосом, часто перепитує, чи можна те чи інше говорити і чи за це йому й іншим нічого не буде.

«Бандерівці не здаються живими у полон!»

Зі свого дитинства чоловік пригадує, як одного разу його ровесник, поляк-сусід, який ходив до костьолу в с. Вишнівчик, а Омелян - до своєї церкви, принижував і сміявся над ним, українцем, одягнувшись у польську форму, навіть цькував собакою.

Рідний брат Омеляна помер рано, у 33 роки, а коли прийшли німці в 1941 році, то батька вивезли насильно до Німеччини. Омелян пригадує, що батько йому обіцяв звідти привезти дерев’яні черевики, та так і пропав. А згодом товариші батька по нещастю прислали лист, де повідали, що того застрелили німці під час втечі. Репресована ж мама Омеляна, пройшовши радянські тюрми та каторгу, померла у віці 100 років уже за Незалежної України.

«У 1948 році в с. Вишнівчик, що неподалік с. Сапова, - пригадує Омелян Трач, - розміщувався гарнізон НКВС, командирами якого були такі собі два нелюди – Гранченко і Єфремов. Я ці прізвища пам’ятатиму до самого скону, то були затяті комуняки, ненавиділи бандерівців і всіляко їх переслідували, багатьох знищили власноруч. От керівництво нашого проводу і наказало знищити їх. Операцію готували довго, перших два рази нічого не вийшло, бо ті ходили постійно з великою охороною, а сам гарнізон був добре озброєний і чисельний. Напередодні Святвечора нам написав сільський голова (він був нашою людиною), що ці два виродки поїдуть із Вишнівчика на самий Святий вечір перед Різдвом гуляти, пити самогонку і смачно їсти до одного господаря на хутір. Нас четверо оунівців зробили на дорозі засідку і при наближенні тих червоних командирів відкрили вогонь із шмайсерів спершу по конях, щоб у разі чого ті не мали на чому тікати, а потім до кінця виконали наказ проводу - два закляті вороги були знищені».

Після акції троє патріотів подалися до лісу, а пан Омелян залишився та зайшов до своєї мами, щоб сповістити, що якийсь час його не буде, також повідомив причину. А вже наступного ранку, на саме Різдво Христове, в краї почалася масова облава, з Тернополя прибули до зубів озброєні спецвійська НКВС. Прочісували та перевіряли все підряд – села, хутори, людей, їх обійстя, навколишні ліси. І таки натрапили на 14 оунівців, їх усіх знав пан Омелян, який на той час був у селі в схованці, тому далі розповідав зі слів очевидців-селян. Повстанці вимушено прийняли нерівний бій, кругову оборону, в колишньому німецькому неушкодженому бетонному дзоті-бункері. Тут у них було достатньо зброї та боєприпасів, та все ж енкаведисти оточували величезними силами. Сміливці лупили нападників із шмайсерів, карабінів, пістолетів і двох кулеметів Дегтярьова, близько не підпускали, щоб ті не закидали амбразури гранатами. Довго тривав бій, його відлуння доходило до всіх ближніх сіл та хуторів, а старші люди й донині розповідають про тодішній подвиг героїв. Усі дерева навколо були посічені, а тонші - зрізані кулями, мов зрубані сокирою. Повітря всередині дзоту наситилося пороховими газами, кіптява скреготала на зубах оборонців, жерла кулеметів червоніли в сутінках, їх постійно охолоджували снігом. Та повстанці не припиняли спротиву, хоч всі були поранені, але завзято відповідали рясним вогнем на чергові заклики енкаведистів «Здавайся!». Сніг навколо дзоту почорнів - чи то розтопився, чи вкрився червоними плямами крові ворогів української землі. Повстанці трималися. Таким чином вони знищили понад 300 ворогів. Невдовзі боєприпаси почали закінчуватись, багато з них ослабли від втрати крові, у калюжах якої ковзалися. Купи гільз вщент встелили дно бетонної будівлі. Здається, виходу вже немає… Проте кожен боєць загону ОУН-УПА, завжди знав і пам’ятав, що вихід таки є, останній вихід. Для цього у кожного з них було заховано або один останній патрон, або граната біля серця. Патріоти, не роздумуючи, з гордістю та впевненістю, без вагань використали цю останню можливість – віддали життя за свою Україну. І коли нападники з великою обережністю підходили у раптовій тиші до останнього місця спочинку героїв, вони зрозуміли, що брати у полон немає кого. А потім порахували тіла бандерівців і свої втрати… Напевно, не в одного з них, особливо у молодих та ще не до кінця зіпсутих вояків, закралася повага до сміливців, а можливо, й сумніви щодо правильності, справедливості дій всієї радянської кривавої машини. Пан Омелян казав, що серед тих побитих повстанців був і його добрий старший товариш із позивним «Вуйко Грек».

«Рукі ввєрх!» і до Сибіру на 25 літ

Після тих подій пан Омелян подався на Східну Україну, так робили тоді багато повстанців, бо там їх менше шукали радянські каральні органи. Він у Харкові вчився на екскаваторника, а в Краматорську - на каменяра і не відав, що робилося вдома, в той же час він переховував інших повстанців. А в 1948 році його маму відправили на каторгу в Сибір за співчуття сина бандерівцям. Омелян повернувся додому в 1950 році, сусіди думали, що його вже розстріляли. Напевно, це вони або їм подібні людці повідомили, що він приїжджав, бо відразу по поверненню до Харкова його під училищем-школою вже чекав «воронок» і пролунало «Рукі ввєрх!». На квартирі, де жив, чекісти робили обшук, але нічого не знайшли, лише релігійні книжки. Далі допити в Харкові, потім - у Сталіному (Донецьк), ще далі – московські тюрми, особливо звіряча Єкатеринівська тюрма. У тюрмі одного разу до бандерівця навіть підіслали «квочку» - енкаведистського вивідача, який всіляко Омеляна схиляв на відвертість. Та патріот твердо стояв на своєму: я нічого не знаю, ніде не був, я глибоко віруюча людина і все. Йому погрожували вириванням зубів, іншим, але, дякуючи Богу, за словами Омеляна, обійшлося без тортур, лише стусани і «мордобітіє», як кажуть москалі. Присудили 25 років таборів і вже мали забирати на етап, аж тут його так званий камерний «товариш» признався, хто він є насправді, правда, за добротний верхній одяг Омеляна, який тому в далекій дорозі не стане в пригоді. Так Омелян опинився у таборах Тайшету Іркутської області Росії. Там «служив» до 1958 року, після амністії подався додому. А його мама потрапила додома ще в 1956, також по амністії у зв’язку зі смертю Сталіна.

У радянському «вдома», мов на чужині…

Вдома нікуди не міг влаштуватися на роботу з «бандерівськими паперами», хату їхню зруйнували енкаведисти і жили вони з мамою в чужій оселі. Жінка постійно плакала і не знала, як їм жити далі, та Омелян таки надіявся на своїх друзів, на щасливу долю і всіляко заспокоював неню, що все у них налагодиться. Так вони бідували два роки, потім Омелян подався до товаришів у Львів. Спочатку ті злякалися, казали, що з такими паперами, як у нього, всіх заберуть – і їх, і його. Невдовзі вони зробили Омеляну «чисті папери», тобто документи, і він уже по них влаштувався на роботу в Микулинецьке ОТК. Там пропрацював недовго, бо його не забули в КДБ і вже знову шукали. Про це першими Омеляну сказали його товариші, а потім начальник-росіянин (виявився доброю людиною) порадив скоро писати заяву на звільнення за власним бажанням і кудись тікати. Омелян звільнився, та тікати не став і влаштувався у тернопільський «Водобуд», у ПМК-71, де і пропрацював більш-менш спокійно 32 роки. Проте все своє життя він чув переважно одне – бандерівець, був постійно на «мітці» в КДБ  і лише із встановленням Незалежної України трохи легше почав дихати, але якась пересторога, невпевненість у ньому є й донині.

Пан Омелян одружився у 1960 році з Міленією, у них народилося три доньки й один син. Нині у нього п’ять онуків і три правнуки. Пан Омеляк очолює Теребовлянську районну управу братства вояків «ОУН-УПА»…

Віктор Аверкієв