Великодній рушничок теребовлянки Наді Семців

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
18.04.2015
Хіти: 2317

В тернопільському Художньому музеї теребовлянка, народна майстриня України, член Спілки народних майстрів України Надія Семців презентувала свої роботи з вишивки та писанки і дряпанки.

Сім’я Наді Семців займається вишивкою і писанками вже понад сто років. Уміння передавалося з покоління в покоління і збереглося, витончилося й вдосконалилося до сьогодення. Надя почала вишивати у 12 років, спершу мама її взяла на гурток народних умільців у школі, де його вела і де вчилася дівчинка. Школярка бачила з малих років, як вишивали її мама, бабуся, тато, бачила роботи й прабабусі. У Надиного батька наближався ювілей, і через велику любов і шану до нього Надя вирішила вишити рушничок як подарунок до дня народження. Петро Михайлович каже, що й досі має ту вишиванку і вона йому найдорожча за все на світі. Опісля був гурток народної творчості, а після закінчення школи Надя вступила до Теребовлянського вищого училища культури на відділ декоративно-ужиткового мистецтва. Далі вчилася в  Київському національному університеті культури і мистецтва на відділі менеджменту модельного бізнесу. Там захистила магістерську роботу з декоративної вишивки одягу. Згодом Надя закінчила відділ ткацтва Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтв. Відтоді і донині працює викладачем відділу декоративно-ужиткового мистецтва у Теребовлянському училищі культури. Та це ще не все, пізніше Надя закінчує аспірантуру Київського науково-дослідного інституту ім. М.Рильського відділ декоративного мистецтва, де науковим керівником у неї була відомий митець, професор Тетяна Кара-Васильєва. Надя написала кандидатську дисертацію, але її захист відклала через події на Майдані і війну на Сході України.

«Окрім вишитих рушників і писанок, – розповідає Надя Семців, – на виставці є й інші роботи сім’ї – обруси, довгі рушники, інші, з яких ми зробили ніби фон для основних робіт, бо ж не могли вони лежати самотньо на голих столах чи висіти на порожніх стінах. Вишиті рушнички, писанки, дряпанки (останніх тут є до 200 штук) я присвятила Великодню, тому й назвала їх ім’ям саму виставку».

На виставку сім’я Семцівих запросила своїх близьких друзів, знайомих. А також керівників, викладачів та студентів свого рідного училища, директора обласного методичного центру народної творчості Василя Сушка, ветерана цього ж закладу Антона Гриба, голову спілки народних майстринь Тернопільської області Оксану Гавриш-Сікорську, керівників та представників обласного і Теребовлянського районного відділу культури, директора Теребовлянської ЦБ, голову Теребовлянської міської «Просвіти» та багато інших.

Першими слово мали теребовлянці, земляки Наді. Директор художнього музею, де проходила виставка, сказав: «Тут усі так чи інакше походять з Теребовлянщини, і ця прекрасна виставка дала змогу їм зустрітися після довгих років розлуки».

Усі виступаючі бажали Наді ще більших творчих успіхів у її натхненні до мистецької роботи, особистих успіхів, а також благополуччя її синочку, мамі й татові.

І ось як подарунок від усіх теребовлянців Наді та її сім’ї пропонуємо майже забуту легенду про вишиванки (скорочено). Її було записано від І. М. Розвадовського (1918 р. н.) у м. Теребовлі в 1978 році невідомою та доброю, мудрою і небайдужою людиною. Пана Розвадовського також не вдалося, на жаль, віднайти. Та справи наших відомих і невідомих предків-земляків живі й донині і житимуть вічно. Легенда хоч і сумна, та надзвичайно повчальна і ще раз підтверджує істинність оберегової дії вишиванок.

Легенда про вишиванку

Був час, як почав на землі люд вимирати. Від якої хвороби, того ніxтo не знав. Отак іде чоловік і враз упаде, зчорніє, запіниться і вмре.

Втікали люди з сіл у ліси. Та слідом за ними гналася хвороба. Не жаліла ні молодих, ні старих. Находив такий час, що вже й хоронити вмерлих нема кому...

А жила собі в селі над Дністром бідна вдова Марія. Забрала пошесть у неї чоловіка й п’ятеро дітей. Лише наймолодша Івaнкa ще здорова. Пильнує мaтіp донечку, як скарб найдорожчий.

Але не вберегла... Почала сохнути Івaнкa, їсти не хоче, а тільки п’є, блідне, тане на очах. А ще просить мaтінкy:

– Врятуй, мамо, я не хочу помирати!

І так ті оченята благають, що бідна жінка місця собі не знаходить.

Одного вечора до хати прийшла якась бабця старенька.

Як і коли прийшла, Марія не чула.

– Слава Богові, – привіталася.

– Слава.

– Що, помирає остання? А могла б жити!

Аж стрепенулася Марія:

– Як? Бабуню сердечна, як Бога благаю, спаси, порятуй найменшу. Не лиши в сaмoті на стapість!

Взяла, певно, стара до серця той плач і мовила:

– Повідаю тобі тайну тієї страшної хвороби. Але присягни, що не обмовишся. Дитям присягай!

– Присягаю... Донечкою!

– Знай, послав чорну Смерть Господь Бог. Грішників багато зросло. Сказав Бог умертвляти всіx, на кому нема хреста. А чорти втішилися і всіx, на кому не видно хреста, убивають. Що їм до людських душ? Ото і мруть праведні з грішниками купно... Ти тяжко перенесла смерть родини. Дам тобі раду... Виший на рукавах, на пазусі і всюди хрести. Та ший чорні або червоні, щоби здалеку чорти виділи... Але не кажи нікому більше, бо смерть доньки побачиш на очах...

Вже за годину червона і чорна мережки оперезали дитячу сорочечку. Світять на завтра до сонця хрести і хрестики. І собі нашила. А донечка здоровшала щодень і просила маму:

– А виший іще терен... А калину...

З тим уже Івaнкa здорова: і скаче, і сміється, і співає. А мамине серце стискається від болю, як видить, що знову понесли небіжчика на цвинтар.

Одного разу вся у сльозах прибігла Івaнкa і потягнула маму за рукав на сусідський двір. У домовинці виносили з хати двійняток хлопчиків, Іванчиних ровесників.

Змарніла Марія, аж світиться. Все пестить і цілує доньку, а думи в голові, як хмари зливові:

– Боже милий, та ж то моя надія!

... А діти мруть...

– Господи! Та ж я не переживу її смepті!

... А люди мруть... Не витримала. Від хати до хати бігала розпатлана і страшна:

– Шийте, шийте хрести... Вишивайте... Будете жити! Рятуйтеся!

Люди заметушилися в xaті. Думали, що прийшла пора і на Марію. Не вірять.

Марія побігла додому, взяла на руки Івaнкy і подибуляла до церкви. Забила у дзвін на сполох. За хвилю вже всі збіглися.

Обцілувала Марія дитину і мовила до людей:

– Не повірили! Думаєте, здуріла? Та най буде, дітей мeні ваших шкода... – на тім зірвала з Іванки сорочечку вишиту.

Дитина на очах зчорніла і померла.

– Убивці! Шийте, вишивайте сорочки дітям і собі, – та й впала мертвою біля доньки...

З того часу відійшла хвороба за ліси й моря. А люди ходять у вишиванках. Потім уже не стало потреби у вишитих хрестах. Та мaтepі навчили дочок, а дочки своїх дочок, і вже ніxтo не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки.

Носять оту красну одіж і понині.

Але мало хто відав, звідки прийшла та краса до людей...

Віктор Аверкієв ("Номер один")